200-летие со дня рождения Т.Г.Шевченко

24 серпня 1991 р. стало історичною подією в житті українського народу. В цей день Верховна Рада України проголосила утворення самостійної незалежної держави. Цим історичним актом було продовжено багатовікову традицію українського державотворення. Перед українським народом постало завдання величезної ваги - побудова демократичної, правової держави. Кожний громадянин, і передусім молодь, має визначити свою роль і місце у її розбудові.
Виникненню тих чи інших державних або правових інститутів передують відповідні ідеї. Відповідні ідеї турбували українську інтелігенцію у середині ХІХ ст. - проблема відродження державної незалежності України, важливою перешкодою для чого була належність українських земель до двох великих імперій. Уважному досліднику української історії не складно буде позначити основні центри розвитку ідей української державності: Київ, Львів, Харків. Свого статусу вони не змінили й сьогодні. Формуючі свої ідеї на підґрунті української державної думки та синтезуючі досвід передових європейських держав сучасна політично активна молодь зайняла місце української інтелігенції.
Але повернемося до історії. У січні 1846 р. у Києві виникає українська таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське братство (товариство). Ініціаторами її створення були: вчитель з Полтави Василь Білозерський, службовець канцелярії київського генерал-губернатора Микола Гулак, професор Київського університету Микола Костомаров, письменник та вчений Пантелеймон Куліш, видатний етнограф Опанас Маркович. У квітні 1846 р. до братства приєднався Тарас Шевченко. Всього у братство увійшло 12 різночинців (дрібна українська шляхта, службовці, навіть колишній кріпак), що засвідчувало демократичний характер цього братства.
Організацію було названо іменами відомих слов'янських просвітників святих Кирила й Мефодія, чим засновники засвідчили просвітницькі, гуманістичні наміри й прагнення знайти способи поліпшення долі українського та інших слов'янських народів через утвердження соціальних ідеалів християнства - справедливості, свободи, рівності, братерства, а також релігійну спрямованість братства. Форма організації була запозичена в українських церковних братств XVI-XVII ст. Програмні положення Кирило-Мефодіївського братства було викладено у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», написаних переважно М. Костомаровим, та в «Записці» В. Білозерського. Вони, зокрема, передбачали: створення демократичної федерації рівноправних слов'янських республік; знищення самодержавства й скасування кріпосного права та станів; утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами. Головною метою товариство вважало здобуття Україною державної незалежності з демократичним ладом на зразок США або Французької республіки. Державну незалежність країни братчики уявляли у федеративній спілці так само незалежних слов'янських держав, кожна з яких мала б становити штат. Київ мав стати центральним містом цієї федеративної спілки. У ньому раз на чотири роки мав збиратися найвищий спільний консультативно-регулювальний орган - собор (або сейм). Ідею визволення слов'янських народів та їх єднання передбачалося поширювати, насамперед, літературно-просвітницькою діяльністю.
Кирило-Мефодіївське братство, проіснувавши 14 місяців, не встигло вийти із зародкового стану. У березні 1847 р. за доносом провокатора діяльність організації було викрито, а її членів заарештовано й вивезено до Петербурга.
Та значення Кирило-Мефодіївського братства полягало в тому, що воно вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, фактично започаткувавши перехід від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. То була спроба передової частини національної еліти осмислити й усвідомити місце й роль українського народу в сучасному їй світовому історичному процесі. Кирило-Мефодіївське товариство, врахувавши уроки світового досвіду й спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювало основні постулати українського національного відродження, визначило форми й методи досягнення поставленої мети. Ось чому видатний український історик Михайло Грушевський назвав Кирило-Мефодіївське товариство «лабораторією української політичної думки».
Важливим осередком української політичної думки у І половині ХІХ ст.. на західноукраїнських землях залишався Львів. Ознаки європейських революцій 1848-1849 pp. з'явилися і на західноукраїнських землях. 2 травня 1848 р. у Львові було створено першу українську громадсько-політичну організацію - Головну Руську Раду (ГРР), яка перебрала роль представника інтересів українського населення Галичини перед центральним урядом і виконувала її протягом 1848-1851 pp. Раду, яка складалася з 30 постійних членів - представників світської інтелігенції, вищого і нижчого духівництва, очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкованим органом ГРР стала «Зоря Галицька» - перша у Львові газета українською мовою. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Рада заявила: «Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком ...» То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці - одна нація. З ініціативи Головної Руської Ради за національну символіку галицьких українців було прийнято традиційний синьо-жовтий прапор та герб (золотий лев на синьому полі). Активізувався національний рух українців на місцях. Простий сільський священик з Лемківщини Василь Подолинський написав трактат, у котрому блискуче обґрунтував необхідність здобуття українцями незалежної соборної Української держави, відкинувши утопічні проекти всеслов'янської федерації.
Діяльність ГРР сприяла й пожвавленню громадсько-культурного життя. У жовтні 1848 р. у Львові відбувся перший з'їзд діячів української культури, науки та освіти. Згідно з рішенням з'їзду у Львові було засновано «Галицько-руську матицю» - культурно-освітню організацію, яка мала завданням видання популярних книг для народу. Визначними подіями стали відкриття 1848 р. першої в Галичині української читальні (в Коломиї) та заснування 1849 р. з ініціативи Головної руської ради на народні кошти Народного дому у Львові. Українське питання вперше за довгі роки стало предметом обговорення і на міжнародних форумах. У цей же час у Празі відбувся історичний Слов'янський з'їзд (2 червня 1848), скликаний чеськими будителями. На нього прибули й українські представники і вголос заявили про існування великого українського народу.
Розгортання українського національного руху в західноукраїнських землях, спричинене загальноєвропейським революційним піднесенням, мало незворотний характер. Хоча після придушення революції й запанувала реакція, а більшість поступок українцям щодо їхніх національних прав було скасовано, проте розбурханий український рух влада придушити не змогла. Саме з 1848 р. Галичина стала справжнім українським П'ємонтом за аналогією з італійським князівством, яке було лідером у боротьбі за визволення італійських земель з-під іноземного гніту і їх об'єднання в одній соборній державі. Невдовзі український національний рух відродився знову, а досвід боротьби за свої права став у пригоді під час українських національно-визвольних змагань 1917—1921 рр.
Також провідне місце в суспільно-політичному житті країни посідає Харків – центр Слобожанщини. Місто, в якому с 1805 р. існував університет, несло багато прогресивних ідей, бо це було і залишається місто прогресивної молоді. Піднесення національно-визвольного руху в західноукраїнських землях до рівня політичного, коли виникали політичні організації та партії, і власне, поява таких у Галичині надихали східноукраїнських громадських діячів. Найбільш активною виявилася студентська молодь. У середовищі харківських студентів, членів місцевої громади, визріла думка про створення політичної партії. Та втілили вони цю ідею у життя створивши у 1897 р. Загальну Українську безпартійну організацію — ЗУБО, а також Революційну українську партію — РУП (1900). Програмним документом РУП стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Її автор, колишній тарасівець, стверджував факт існування боротьби між нацією «грабованою» (пограбованою, пригнобленою) й нацією-гнобителем. Він доводив, що незалежна Українська держава була загарбана Росією після Переяславської ради 1654 р. і внаслідок зламання її урядом гарантій прав та вільностей Гетьманщини. Міхновський так визначив мету РУП: «...повернення нам прав», які були визначені в російсько-українському договорі 1654 p., з розширенням його впливу «на цілу територію українського народу в Росії». Головними гаслами були: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж по Кавказ», тобто в межах етнічних земель разом з Перемищиною та Кубанською Чорноморією; «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас. Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам'ятаймо, що слава і перемога — се доля борців за народну справу». Отже, книжка Міхновського вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідею політичної самостійності України.
Та що ми бачимо сьогодні? Ці величні міста не втратили своєї значущості порівняно з минулими роками. Так, ми не відстоюємо ідеї самостійності України бо ми вже є самостійною й незалежною країною. Немає проблеми кріпацтва – кожна людина в нашій державі є особисто вільною і ніяка особа не може позбавити нікого за власним бажанням, що закріплено чинним законодавством.
Але проблема політичної єдності, соборності держави не в територіальному, а саме патріотичному розумінні залишаються і в наш час. Існування великої кількості суспільно-політичних організацій та політичних партій не сприяють об’єднанню нації. Багато таких допомагають суспільству в вирішенні питань правового характеру, на зразок братств. Та лише розуміння, що тільки об’єднавши свої сили ми досягнемо розквіту, як це відбувалося в історії нашої величної держави неодноразово. І штучний поділ України на «західну» та «східну» не привнесе нічого позитивного в розвиток української держави. Немає значення в якому місті ти живеш – в націоналістично налаштованному Львові, прогресивному Харкові чи колисці української історії – Києві. Ми є громадянами єдиної держави – України.
Список використаної літератури
1. Бойко О.Д. Історія України - К.: Академя, 1999 - 654с.
2. Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001. — 280 с.
3. Захарченко П.П. Історія держави та права України: Навч. посіб. для дист. навч. — К.: Університет „Україна", 2005. — 208 с
4. Мицик Ю. А., Бажан О. Г., Власов В. С. Історія України. Навчальний посібник. – К.:Видавнийчий дім «Києво-Могилянська Академия». – 2008 р. – 489 с.
5. Субтельний О. Україна: історія. - K., 1991. – 635с.

Біографія Тараса Шевченка – це частина історії України. Його життєвий шлях завжди цікавив мене, бо я теж українка і щиро люблю свою рідну країну, хочу знати про неї все. А зацікавило мене те, яке дитинство мав Тарас, в яких умовах формувався його характер, чому виріс він таким непримиренним до зла, до кривди.
І ось переді мною спогади людей, які знали його, були очевидцями життєвих доріг поета.
Перші дитячі роки Тараса пройшли непомітно. В його сім’ї зберігся переказ, що малий Шевченко дуже любив їсти землю. Ледве батьки зрозуміли, чому в хлопчика здувається животик. До смерті матері він горя не знав, живучи під її опікою. Та скоро прийшла біда. Змінилося його життя з приходом у сім’ю чужої жінки та її дітей. До цього він був допитливим хлопчиком. А відтепер, я вважаю, в нього починає розвиватися ще й критичне мислення.
Ось цікавий випадок з його дитинства, коли один із зведених братів украв у постояльця-солдата три злотих. Звинуватили у злочині Тараса і забили його мало не до смерті, хоча хлопець був зовсім невинним. А справжній злодій відкрився вже набагато пізніше.
Навчання у міщанина Грубського Тарасу давалося легко, але він був учнем-пустуном, раз у раз тікав од свого вчителя і завжди, бувало, щось витворить при цьому. Батько намагався угамувати його, але даремно. А його пророцтво перед смертю стало знаменним: « Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба, він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо».
Після смерті батька життя Тараса стає ще важчим. Через надмірну суворість учителя-дяка, хлопець часто кидав школу й тинявся по пустирях. Улюбленим його притулком тоді був сад односельчанина на прізвище Жених. Тут у калинових кущах зробив собі схованку з ліжком. Зробив маленьку книжечку, розмальовував візерунками «та й списував Сковороду».
Тарас був вразливою натурою, допитливим хлопчиком. Любив слухати розповіді діда про минувшину, гайдамаків. Шевченко надзвичайно любив сестер, мріяв викупити їх на волю. Любов до рідної мови він проніс через усе своє життя. Навіть перебуваючи на засланні, думав про Україну, про долю українського народу і вірив, що прийде час, коли люди стануть вільними
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
а буде син і буде мати,
і будуть люди на землі.
Багато ще сторінок життя великого поета нам маловідомі. Але я знаю напевно, що навряд чи знайдеться така особа, як Шевченко. То ж читаймо та пишаємось творчістю Великого Кобзаря.

ОБРАЗ МАТЕРI У ТВОРАХ Т. ШЕВЧЕНКА
Матiр...Це ïй ми завдячуємо своïм життям, своïми радощами й перемогами, усiм, що маємо в життi. Мабуть, саме тому тема матерi завжди була, є й
вiчно залишатиметься у творчостi наших письменникiв. Т. Шевченко теж звертався до цiєï теми.Образ матерi у творах Т. Шевченка - це образ жiнки-страдницi, жiнки, яка не мала змоги бути разом iз дитиною, бо була крiпачкою й повнiстю залежала вiд наказiв пана. Жiнка за часiв Т. Шевченка була безправною людиною, яка за¬знала гнiту як крiпачка i знущань у родинi, бо не у всiх були гарнi й добрi чоло¬вiки, а тому i в родинi ïм жилося не краще У поезiï "Якби ви знали, паничi..." поет з болем пише:
Там матiр добрую мою
Ще молодую - у могилу
Нужда та праця положила...
Не маючи змоги доглядати дитя, мати-крiпачка брала його на панщину немовлям або залишала вдома на бiльш-менш старших дiтей. У поезiï "Сон" ("На панщинi пшеницю жала") стомлена матiр мрiє про iнше майбутнє для сво¬го сина, ïï любов до сина безмежна i, незважаючи нi на що, безмежна вiра, що колись настане такий час:
I сниться ïй той син Iван
I уродливий, i багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольнiй, бачиться, бо й сам
Уже не панський, а на волi.
Доля жiнки-матерi у Т. Шевченка зображена по-рiзному: це й Катерина
- матiр, що, не витримавши тяжких випробувань долi, накладає на себе руки; це й Ганна, яка, спокутуючи свiй тяжкий грiх, все життя працювала в родинi сина, любила його мовчки, жертовно. Сам поет, що так мало зазнав материнськоï лю¬бовi, вiрив у кращу долю i матерi, i дитини:
I на оновленiй землi
Врага не буде, супостата,
А буде син, i буде мати,
I будуть люди на землi.
Безталанну долю украïнськоï матерi-крiпачки поет пiдносить до найвищих
висот, вiн схиляється перед ïï образом, як людство схиляється в поклонi
перед образом Матерi Божоï. Для Т. Шевченка жiнка-матiр - це уособлення i Пречи¬стоï Дiви Марiï, i матерi-Украïни. Це узагальнюючий образ усiх матерiв. Т. Шев¬ченко вiдштовхувався вiд iдеалiв, вiд Бiблiï, бо Марiя - символ глибокого й пре¬красного материнства, перед чим поет благоговiв усе
життя: Марiя - святiсть, божественнiсть, i Матiр - рiдна матiр, матiр-земля, ненька-Украïна.
Образи сім'ї
Образи сім'ї Всі перераховані вище мотиви поезії Шевченка, за винятком двох-трьох (Дніпро, Україна, козаки), відступають перед основними мотивами родинно-родинними. Сім'я — справжня суть всього «Кобзаря»; а оскільки основу сім'ї складають жінка і діти, то вони і наповнюють собою всі кращі твори поета. П. І. Жітецкий, в «Думках про українські думи», говорить, що в творах української поезії, як шкільної, так і народної, народна етика зводиться головним чином до родинної моралі, заснованої на відчутті спорідненості; у народній поезії правда називається матір'ю рідною, а мати — правдою вірною, і в образі матері створена велика етична сила, як сила любові. Всі ці думки сповна застосовні до поезії Шевченка, яка по розвитку родинно-родинних ідеалів примикає безпосередньо до народної поезії. Арена розвитку родинно-родинних початків — сіло — змальована вельми співчутливо. Як в народній поезії, у Шевченка село звичайно римується із словом весело. Ідеалом поета було, щоб «пустіню опановалі веселії сіла». Є і «убогі сіла», і «сіло неначе погоріло» — все від панщини. Ще частіше згадується і місцями повніше описана хатина — улюблений мотив Шевченка. Переважно хатина лише згадується, звичайно з добавкою епітета «біла»: «Хатини біленькі — мов діті в біліх сорочках» «хатіна, неначе дівчина, стоїть на прігорі». У нещасних сім'ях хатина «пусткою гніє», спокої немазани, сволок немитий. Кращі описи хатини — у віршах «Хатіна» і «Вечір». Своєрідні порівняння і образи: погорелая хатина — стомлене серце, хатина — слов'янство, хатина — могила. Молодість, молоді літа змальовані у дусі народної словесності, місцями як наслідування і переспівавши. Дівчина входить в багато віршів; найчастіше опис дівочої краси, любові, дівованья. Відношення поета до дівчини — глибоко гуманне. Один з кращих віршів Шевченка в цьому відношенні «І станом гнучким» написано під впливом відомої «Молитви» Лермонтова. З відчуттям щирого жалю поет малює падіння дівчини. У «Черниці Мар'яні» і «Назарі Стодоле» описані вечорниці, змова, коровай, весілля, брак, нерівний по літах, брак, нерівний по суспільному положенню. Потреба в родинному житті відмічена в багатьох місцях «Кобзаря». Ідеальна родинна обстановка в представленні поета описана у вірші «Вишневий садок біля хатини». Особливо видне значення в поезії Шевченка мають діти. У російській літературі немає жодного письменника, біля якого так багато місця було б відведено дітям. Причиною тому були сильні особисті враження поета з важкого його дитинства і його любов до дітей, що підтверджується, окрім «Кобзаря», і багатьма біографічними даними, особливо характерними спогадами пані Крапівіной. Незаконнонароджені діти, або байструки, зустрічаються на багатьох сторінках «Кобзаря», як темна пляма кріпосного побуту. Родинні стосунки виражені в окресленні матері взагалі, стосунків між матір'ю і сином, стосунків між матір'ю і дочкою. Повсюдно розсіяно багато народно-поетичних елементів частиною як результат прямого запозичення з народної поезії, частиною як спостереження над живою дійсністю. Відношення батька до сина в «Сотнику» побудоване на декілька винятковому мотиві любові до однієї і тієї ж жінки.
Один з найулюбленіших мотивів Шевченка — покритка. У Шевченка був попередник, що стосувався цього мотиву — Р. Ф. Квітка. У народній поезії покритка зустрічається рідко, подекуди в піснях, да і то переважно мимохідь і описово. Шевченко належить заслуга грунтовного вивчення соціальних умов, що породжували при кріпацтві покриток, і заслуга зображення їх не лише художнього, але і гуманного. Поет не жалів темних фарб при описі бідолашної долі покритки, місцями не без крупних перебільшень. Насправді «покриття» сходило для дівиць легше, при значній поблажливості громадської думки (про покритках як побутовому явищі див. замітку Фону-носа в «Київській Старизні» за 1882 г, III, 427—429). Великим співчуттям Шевченку користувалися також наймічки. Ціла поема, кращий твір Шевченка, присвячене наймічке і отримало такий заголовок. Якби Шевченко не написав жодної строчки, окрім «Наймічки», то цієї поеми було б вистачає, щоб поставити його на чолі української літератури і в один ряд з найбільш крупними слов'янськими гуманітарними поетами. Тоді як народна поезія залишає без уваги старість, Шевченко з любов'ю відноситься до людей похилого віку і старих — бідних вдів. Таке симпатичне зображення діда, що згадує про молодість, діда в родинній обстановці, з внуками, старого кобзаря Перебенді. Образ смерті у вірші «по-над полем іде» і в «Невільнику» у вигляді косаря — образ традиційний, такий, що стоїть в близькому зв'язку з творами поезії і мистецтва як південноросійських, так і західноєвропейських. Вірш це, при всім тім, відрізняється вкрай своєрідним, чисто українським характером, як зразкова національна обробка широкого міжнародного культурного мотиву.